Валентина до війни жила в Горлівці, працювала на Горлівському машинобудівному заводі, який виробляв вугільні комбайни. Її посада називалася "головний спеціаліст з управління запасами департаменту забезпечення виробництва". По суті, вона керувала 12 великими складами, де працювало 28 людей. Її історію розповідає "Українська правда".

– А тепер? – питаю я. – Скільки у вас людей?

– Іноді допомагає ще одна майстриня, – сміється Валя.

У неї зараз маленький магазинчик "Лавка рукоділля" в Павлограді – місті, де осіли Валя та її велика родина – чоловік і троє дітей.

З Горлівки, згадує Валя, виїжджали двічі: перший раз одразу в червні – поїхали на море, подалі від війни. Валіному сину було тоді лише 6 місяців, дочкам – 7 і 10 років.

У липні приїхали додому, в Горлівку, – аж тут звільнення Слов’янська, на місто посунула військова колонна.

– Ми вночі дітей в руки – і назад, на море. Чекали, що наше місто звільнять, і ми вже остаточно повернемося. Але наші до Горлівки не дійшли… – говорить вона, і ти фізично відчуваєш, що значать ці кілька кілометрів у її долі.

Валентина до війни жила в Горлівці

Родина опинилася в Павлограді, бо робота Валіного чоловіка пов’язана з гірничо-шахтним обладнанням.

Основний офіс перенесли до Харкова, працівникам пропонували на вибір – Харків, Добропілля або Павлоград.

– Добропілля – боялися, надто близько до Донецька, йшли бойові дії, Харків – далеко, а ми думали, от-от – і додому, нащо нам так далеко від’їжджати… Якби ми знали, що надовго, то, звісно, вибрали б Харків – велике місто, великі можливості, – зважує зараз Валентина ситуацію 2014-го.

Але тоді думали: ненадовго, війна от-от скінчиться – треба тільки потерпіти, перебути... Дівчат записали в першу-ліпшу школу – найближчу. Навіть не вибирали.

Думали, скоро ж додому – так хай поки походять, щоб сильно не відстали від шкільної програми. Так і ходять, вже п’ятий рік.

– У нашій першій павлоградській квартирі була одна каструля, а з фінансами після літа на Азові було важко, тому я спочатку готувала друге – бо його можна було перекласти в пластикові судки, а потім вже варила суп, – згадує Валентина 2014-й.

А ще каже: депресія навалилася…

– Згадуєш свій дім, своє облаштоване гніздо. Де в тебе і каструлі є, і ліжка нормальні, а ти спиш на дивані, де тобі пружина впивається в бік… І навіть цей диван – не твій, – зітхає вона.

Шкільна форма дітей лишилася в окупації, все шкільне приладдя – теж. Навіть дитячі іграшки – теж окуповані.

У 2014–2015 роках Валя багато волонтерила.

– Так сталося, – ніби виправдовується вона, але говорячи з нею, розумієш – інакше і статися не могло.

Спочатку одним допомогла отримати гуманітарку, потім іншим, потім стала привозити гуманітарну допомогу з Дніпра на весь Павлоград.

У 2015–2016 роках її телефон не замовкав: "Валю, як оформити документи, а в мене щось не приймають, а де отримати довідку…"

– Якось чую на вулиці хтось говорить: "Ви краще у Валі запитайте" – "А хто це?" – "Це головний переселенець Павлограда", – переказує Валя почуте.

Саме в той період їй дуже часто доводилося вислуховувати від людей безліч претензій і скарг: чому немає тушонки або що макарони не такі, чому комусь щось дали, а йому не дали…

– І от ти все це слухаєш і думаєш: скажіть же дякую нарешті. Ясно, що це не ми винні, що нам довелося поїхати і що ми лишилися без нічого, але треба ж цінувати те, що є, а головне ворушитися. Це найголовніше – ворушитися, – повторює вона як мантру.

У 2015-му в Павлограді організовували ярмарок і Валі запропонували приєднатися – жінка час від часу робила своїм дочкам оригінальні прикраси для волосся.

– Одна дівчина з Донецька, яка мене знала, запропонувала вийти на ярмарок з моїми прикрасами. Оплати за місце з мене не взяли, та й товару в мене було зовсім трохи, – згадує свій перший досвід ярмаркування Валя.

Жінка час від часу робила своїм дочкам оригінальні прикраси для волосся

Вторгувала, каже, небагато, але річ не в цьому. Там вона, по-перше, переконалася, що прикраси можна продати, а по-друге – познайомилася з іншими майстринями.

Так Валя організувала свій перший бізнес – групу ВКонтакте для хенд-мейдерів задля спільної купівлі матеріалів.

– Я купувала ті самі стрічки чи стрази великими партіями, отже, за оптовими цінами. Потім фасувала по посилках і розсилала замовлення по всій Україні.

За свою працю я ставила певну націнку, але більше заробляла не в грошах, а в матеріалах, – згадує Валентина той період.

Так вона вивчила, які бувають матеріали, які умови в постачальників, дивилася, що роблять інші майстрині.

– Але при цьому я бачила, як дівчата виставляють у групі свої вироби – мовляв, дякую за матеріали, я зробила ось таке.

А я не встигаю нічого робити: я весь час фасую, відміряю стрічки, мчу на пошту, а заробіток – мізерний, – пояснює Валя, що її гнітило найбільше в той час.

А тому, каже, вона дуже рада, що закрили ВК. Щоправда, рада тепер, тоді їй було не до радощів.

– Я сильно розгубилася – намагалася переводити групу у Фейсбук, але якось воно в мене кволо пішло, і я вирішила, що це знак: треба закінчувати фасування, час робити те, що подобається, – говорить Валя.

Це вже було восени 2017 року, коли вона потрапила на тренінг Українського жіночого фонду з розвитку бізнесу для жінок-переселенок.

Наприкінці другого тренінгу учасники писали бізнес-план. Валя тоді ясно побачила свій магазин і розписала його розвиток до дрібниць. 

Валя ясно побачила свій магазин і розписала його розвиток до дрібниць

– Я чітко зрозуміла, що більше не хочу торгувати зі столика на вулиці, що не хочу жити від ярмарку до ярмарку, що продажі в інтернеті – це велика конкуренція і тривалі виснажливі листування "а можна зробити не так, а отак", – пояснює вона те, що усвідомила тоді: потрібно мати місце постійного продажу, "свій куток".

Буквально перед Новим роком, 2018-м, Валі подзвонили з Українського жіночого фонду і сказали, що схвалили її бізнес-план на магазин.

Передбачалось, що цей грант покриє витрати на виготовлення меблів, але приміщення вона мала знайти сама.

Процес пішов: Валя детально розповідає, як вона хотіла торгувати саме в павлоградському ТЦ "Олімпія", але там потрібного їй місця не було, як довго довелося вести переговори:

– Мені пощастило: менеджер з оренди ТЦ зацікавилася моєю ідеєю, бо такого як "Лавка рукоділля" в "Олімпії" ще не було.

Розумієте, якби я прийшла з ідеєю продавати аксесуари для телефонів, то навряд чи це когось зацікавило.

А моя ідея сподобалася, тому щойно вивільнилася площа, як її запропонували мені, – пояснює Валя, як діяти в складній ситуації: треба зацікавити своєю ідеєю того, від кого залежить розв’язання проблеми.

Магазин відкрився в квітні 2018 року.

Почався новий період Валіного життя.

З 2015 року, з перших ярмарків, накопичилося багато контактів серед майстринь у Павлограді, тепер вона запропонувала їм реалізовувати свої вироби через магазин.

– Зараз мій магазин продає і самі вироби, і матеріали для хенд-мейду. А я прямо на робочому місці займаюся тим, що мені подобається – роблю прикраси для волосся, – розповідає Валентина.

А ще вона любить розповідати різні історії про своїх покупців. Наприклад, одна дівчинка мріяла стати єдинорогом. Тоді її тітка прийшла до феї…

Насправді, все було не так.

– Мені замовили шапочку єдинорога для дівчинки на день народження. Я розробила дизайн, пошила, а тут з’ясувалося, що маленькому єдинорогу ще потрібні крила. Довелося придумати крила.

Потім мені написали, що дитина була в захваті, стрибала і вигукувала: "Ура! Нарешті я перетворилася на поні!"

Майстер-клас від Валентини 

Або є така історія:

– Якось перед 1 вересня до мене забігли батьки – їм потрібна була брошка. І я її одразу уявила…

Ця брошка зробилася моментально – вони тільки по магазинах пройшлися, скупилися, а в мене вже все готово. Бачу в них аж щелепа відвисла, а тато каже: "Ну ви постаралися!"

…Ще меблі не були готові, магазин не відкрився, а Валентина вже знайшла наступний грант – від проекту Європейського Союзу "Містки громадської активності".

Там вона теж представила свій бізнес-план і виграла обладнання для автоматизації бізнесу: ноутбук, принтер, сканер, ліцензійну програму "Діловод". Усе обійшлося у 48 тисяч гривень.

Уявіть, пояснює Валентина, 50 майстринь, які віддають у магазин на реалізацію від кількох до кількох десятків найменувань товарів.

– Програма мені дуже допомагає, це не те, що в зошиті записувати "Продали фіолетового ведмедя Свєти Іванової", – говорить вона.

До того ж в неї з’явився додатковий заробіток.

– Оскільки я за грантом купила сканер-принтер, то відкрила в магазині додаткову послугу – ксерокопіювання. Це невеликий додатковий заробіток, але в нашому ТЦ всі зраділи – бо це зручно, – говорить Валя.

Вона вже мріє про розвиток магазину: зараз "Лавка рукоділля" – це невеличкий пристінний куточок у ТЦ, а хочеться студію – щоб була зона продажу, зона для майстер-класів і зона для творчості, де б майстриня могла сидіти і творити…

– Так приємно, коли покупці дзвонять і дякують. Я ніяк не можу звикнути – у мене завжди від цього тепла хвиля… Ще я люблю, коли майстрині приходять з новими роботами, – перелічує Валя, за що любить "Лавку рукоділля".

Коли ми розмовляли, Валентина сказала: знаєте, це зовсім не те, що в мене було в Горлівці: охорона праці, техніка безпеки, завантаження – розвантаження…

– Якби у вас був вибір: чи знов піти працювати на завод, чи продовжувати займатися прикрасами – що б ви вибрали? – питаю я.

– Зараз уже б вибрала прикраси. Хоча поки я працювали на заводі, мені там дуже подобалося, це ж наш завод, – каже Валентина.

А ще каже: лише старша дочка пам’ятає дім. Раніше вона дуже хотіла додому, а тепер уже й ні.

– Знаєте, це так важко: ми планували своє життя – я працювала, чоловік працював, квартиру купили, машину купили… І третя дитина в нас бажана, а не просто так. Батьки живуть поруч, дитячий садок, школа – теж все поруч. Все було сплановано. І раз – в одну мить нічого не стало, – говорить Валентина.

Вона згадує, як у травні 2014 року в школі її дочок був останній дзвоник – першоклашки всі у вишиванках, старша дочка закінчувала 4-й клас, діти випускали в небо жовто-блакитні кульки, а неподалік уже гули військові літаки…

– Починати спочатку можна. І я би сама говорила: нічого, можна почати спочатку… Але коли це стосується тебе, то дуже боляче усвідомлювати, що дитинство твоїх дітей минає, але не в тому гнізді, яке ти їм облаштував, а на чужих ліжках… У них тут навіть куточка свого нема. Я розумію, що є люди, які так живуть усе життя, але ми ж створювали інші умови… І ці умови – вони там, де нам зараз немає місця, – говорить Валя.

Знаєте, каже Валя, перед минулим Новим роком мені було так тоскно на душі. І раптом побачила картинку – на ній людина сидить на засніженій лавці та підпис: "Ну де ж ти, диво, я на тебе чекаю!"

– Мені тоді й правда так хотілося дива, і тут подзвонили, що я виграла грант, – згадує вона.

Майже щодня повз її "Лавку рукоділля" проходить літній чоловік з палицею, щоразу роздивляється нові роботи, як на виставці, і говорить: "Твій магазин – казка".

– Мабуть і правда, казка, – погоджується Валя. – Хіба я могла собі колись уявити, що робитиму єдинорогів?

На правах рекламы