Колишню наукову співробітницю Горлівського худмузею Олену Пех засудили до 13 років позбавлення волі, з яких вона 6 провела в “ДНРвських” колоніях. Її обміняли 28 червня 2024 року. Олена майже 2 роки нічого не розповідала про свій полон - в інтерв'ю виданню Sestry вона зізналась, що проти неї на суді в “ДНР” свідчили рідні мати та сестра. 

Як ми писали раніше, Олену Пех тримали в російській неволі шість років. У Олени, яка після 2014 року з донькою приїхала в Одесу, в Горлівці залишалася мати, у якій стався інсульт. Жінка стала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за рідною людиною.

Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Читайте також: 

“Залишилися шрами на колінах, куди вбивали цвяхи”: перше інтерв'ю Олени Пех, наукової співробітниці Горлівського худмузею, яка 6 років провела в неволі

Олена Пех з Горлівки 6 років провела в “ДНРівських” колоніях. Зараз вона в Німеччині, де їй зробили дві операції

“Найстрашніше, що сталося - мої мама і сестра дали проти мене свідчення (мені дала з ними ознайомитися моя адвокатка. Вона з «ДНР», з усіма їхніми переконаннями. Але для мене було головне, що вона стала містком між полоном і волею). Коли я прочитала свідчення  - земля пішла з-під ніг. Там було написано, що я - за Україну, а мама із сестрою - за Росію. Що нібито я жодного разу не займалася здоров’ям мами. Що це робив її брат. Я попросила адвокатку, щоб вона зробила запит на лікарню, куди я регулярно возила маму. І там підтвердили, що впродовж двох років контактували виключно зі мною. Потім ці виписки співставляли з датами моїх приїздів. «Слідство» тривало два роки. Тричі міняли статтю. Шпигунство й підготовку злочину на території «ДНР» вони не змогли довести, не знайшли також жодних зв’язків із СБУ. І тоді мені «пришили» зраду батьківщини. Мовляв, я підбурювала військовослужбовців «ДНР» втікати до України. Справу висмоктали з пальця. І дали мені 13 років.

Суддя спитав: «Останнє слово будете говорити?» Я сказала, що не готувалася: «13 років — за що? Я не говоритиму останнє слово, бо воно завжди за Богом. А коли ви там будете, він вам про мене і розповість»

Через рік судді не стало — він помер”.

Після вироку її  перевели у табір  у Сніжне, що на межі Донецької та Луганської областей.

“Я там провела чотири роки. У нас було велике спальне приміщення. Ліжка всі хиталися, сіток не було, тому їх перетягували мотузками. На ліжко вдень сідати заборонено. Постійно вигадували якусь дурнувату роботу: то траву днями рвали, то каміння із землі викопували. На щастя, тортури там не застосовували. 

Добивали іншим — повною недоступністю ліків. До санчастини пробитися було неможливо. У колонії не було навіть тонометра. Єдиний градусник зберігався у столі старшого чергового штабу. Якось в однієї жінки була кілька днів температура 38-39 градусів, але її вивели на роботу. Виявилося, що у неї двобічна пневмонія. Дивом врятували. Через несвоєчасне надання медичної допомоги за 4 роки мого перебування у таборі померло 10 засуджених жінок. Але попри такий потужний стрес і постійне напруження, коли після звільнення я потрапила в Києві до лікарні, виявилось, що я здорова. Єдине — щитоподібна залоза відреагувала, тож тепер потрібно приймати таблетки щодня до кінця життя”, - розповіла Олена.