Колишню наукову співробітницю Горлівського худмузею Олену Пех тримали в російській неволі шість років. У Олени, яка після 2014 року з донькою приїхала в Одесу, в Горлівці залишалася мати, у якій стався інсульт. Жінка стала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за рідною людиною.

Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою. Її засудили до 13 років позбавлення волі, вона зазнавала різних видів насильства. Gorlovka.ua наводить кілька цитат з іі першого інтервью після звільнення 28 червня 2024 року, яке вона дала виданню Sestry. 

В полоні шість років -  два у в'язниці й чотири у таборі. Що було найважчим? 

Розлука з дитиною. Це було нестерпно. Бо в іншому для мене головне було те, що я точно знала — я не злочинниця. Нікого не обманула, не вбила, не вкрала. На мені немає гріха. Тим паче, моя Батьківщина — Україна, яку я не зрадила. Правда на моєму боці. Мабуть, якби не ця історія, я б ніколи так гостро не відчула, як сильно люблю Україну. 

Якось побачила на території колонії багаття з українських книг і усвідомила, що Росія давно намагається знищити все, пов'язане з українською історією, культурою і нашою спадщиною. 

Як витримати в полоні? 

У полоні я спостерігала за власним переродженням. Коли тебе хапають посеред вулиці — ти ще наївна людина з широко розплющеними очима. Живеш собі у своїй країні, де тобі усміхається сонце. І раптом потрапляєш до темних сил і усвідомлюєш, що кожен день може бути для тебе останнім. 

Спочатку проти тебе застосовують струм. Вони возили його із собою навіть у багажнику машини. У цей момент тебе трясе, ти кричиш, очі вилазять з орбіт від болю. Відчуття, ніби тебе розриває зсередини. Але їм цього мало — вони одягають на тебе протигаз, перекриваючи доступ повітря. 

У мене досі залишилися шрами на колінах, куди вбивали цвяхи. Робили це блокнотом. Викручували руки, клали на розтяжку. Ставили два стільці: на одному ти лежиш головою, на іншому — ногами. І тільки спробуй опустити таз на підлогу — відразу удар по нирках.

Здирання одягу, оголення тіла, щоб я в одних трусах витирала кров з підлоги. Вони лізли під сукню, за пазуху…. На щастя, мені здається, що вони здебільшого мною гидували. Бо до туалету я ходила у камері. Часто просто на підлогу. І це при 40-градусній спеці. У душ мене не виводили. Я зберігала вологі серветки під матрацом, але перед допитом спеціально не користувалася ними і постійно говорила, яка я брудна. 

Обов’язковими були словесні образи — «українська підстилка», «жидівська тварюка», «тебе вбити тільки за те, що ти хохлиха». Нас виводили до стінки — мене і ще одного українського військовополоненого. Відкривали кулеметну чергу над головами. Це дуже страшно. І в ці моменти розумієш — це вже було, і це було, і це… Що ще може бути? Чи витримаю я? 

Спроба самогубства, після якої “вже нічого не боялася”

У той день я попросила в охоронця відро води, щоб помитися. І мені принесли. У камері була батарея. Я ходила туди-сюди, намагаючись заспокоїтись. І раптом за батареєю побачила плаский металевий предмет. Це була скоба, якою трималася труба батареї. Вочевидь, хтось її зняв і вирівняв. Бо ті, хто сиділи в камері до мене, дряпали стіни — хтось ім’я залишав, хтось інші записи. 

Спочатку я хотіла повіситися. Розірвала навпіл ганчірку, приклала до верхньої нари і зрозуміла — якщо зробити петлю, ноги дістануть до підлоги. Тож цей варіант провалився. 

І тоді я взяла з-за батареї цю металеву штуку й прийняла рішення: сьогодні я поріжу собі вени.

Коли стихло — я почала. Різати не виходило, бо метал був тупий. Я шкребла шкіру, доки дісталася вен. У зачиненому вікні залишалась вузька щілина, через яку на підлогу падав місячний промінь — туди, де я сиділа. Я взяла відро з водою. Щойно пішла перша кров — тримала руки так, щоб вона текла. На мить я втратила свідомість, прийшла до тями і продовжила. Потім опустила руки у воду, щоб кров не зупинялася. Сіла під стіну і стала молитися. 

Я — татова донька. Я зверталася до батька й просила: «Тату, якщо ти мене чуєш — прийди й забери мене звідси. Просто візьми за руку. Я піду з тобою»

Далі я вже нічого не пам’ятаю... Вранці почула крики: «Сімка розкрилася». Це була моя камера.Я лежала, розкинувши руки, як зірка

Коли спробувала підняти голову — не змогла. Волосся прилипло до підлоги від крові. Сил не було. Один з чергових викликав «швидку». Але потім вони зрозуміли: якщо вона приїде — це фіксація і стаття. І вони не пустили автівку на територію. Мене просто перетягнули до іншої камери, перев’язали руки. Вилили на мене пару відер води. Коли я отямилася, то була вже… іншою. Я вже нічого не боялася. Взагалі. 

А вони, як відчули, перестали вивозити мене на допити. Минав тиждень, другий. Ніхто не з’являвся. Але ні, це не був кінець, бо одного разу вони знову прийшли за мною… і вивезли у ліс.

Спочатку знущались у машині — струм, протигаз, а потім прив’язали до дерева і били. Протигаз трохи зсунувся з голови. Один з тих садистів підійшов до мене з ножем, приставив до горла й сказав: «Розповідай і зізнавайся, бо зараз поріжуть тебе на шматки, розкидають по лісу. Ні хреста не буде, ні могили. Шукати тебе ніхто не буде». Після чого я почула його «Вмикай!». Коли пішов розряд, мене сіпнуло, протигаз злетів. Я закричала: «Боже, покарай їх!». Щось сталося тієї миті, бо їх відкинуло від мене метри на три. Назад у машині ми поверталися мовчки. 

Три місяці - в одиночній камері 

Я пробула в одиночній камері три місяці. При цьому мені не висували жодних обвинувачень. Бувало таке: приходить слідчий, дає чистий аркуш і каже: «Маєш підписати». На початку я не розуміла — де я, що зі мною відбувається. Ні їжі, ні води, ні доступу до туалету. Це робилося навмисно, щоб принизити і заламати людину, довести до стану тварини. 

Мене, 50-кілограмову жінку, щоразу супроводжувало четверо озброєних чоловіків. Вони навіть не говорили, в чому мене підозрюють, що саме від мене хочуть. Згодом я зрозуміла: їм просто приносили задоволення кров, біль, приниження іншої людини, і всі ці гематоми, які з’являлися буквально за три хвилини на обличчі й тілі. 

Вони — садисти у школі катувань. Знають, як знущатися, як виривати нігті, вії, куди вдарити, щоб людину ще можна було пересувати, а куди — щоб не могла ходити.

У мене досі залишилася звичка втягувати плечі, сидячи розкачуватися. Так я себе заспокоювала.