Будинок уродженця Горлівки Олександра в Маріуполі став одним із перших на лінії захисту міста. Росіяни обстріляли будівлю фосфорними бомбами - від неї не лишилося жодної цеглини. Чоловік втратив усе.Зараз Олександр мешкає в модернізованому гуртожитку в Дніпрі. Власну кімнату він отримав у межах проєкту «ЯМаріуполь.Житло». Тут створено комфортні умови для нового життя: сучасні кухні, пральні, коворкінги, затишні холи та дитяча кімната.

Як розповів Олександр  Музею «Голоси Мирних», перші дні війни чоловік встиг запастися продуктами, поки в магазинах ще була їжа. Під час обстрілів ховалися в квартирі за «принципом двох стін». Та коли в його район заїхала військова техніка, родина вирішила поїхати до бомбосховища. Це був останній раз, коли вони бачили свій будинок.

«Потім бомбардування посилилися, наш будинок розбомбили. Мій дім просто перестав існувати», – із сумом каже чоловік.

Кілька днів родина Олександра перебувала в бомбосховищі разом з іншими маріупольцями. Їжа поступово закінчувалася, а найстрашнішою була невідомість – скільки ще доведеться сидіти під землею. Рішення про евакуацію здавалося чи не єдиним шансом врятуватися.

«Хлопці, які там були, знайшли старий приймач, натягнули антену, і ми слухали українські новини. І ось о 14:00 пройшло повідомлення по радіо, що 600 машин вирушили з Маріуполя до Запоріжжя. Тоді ми й прийняли рішення виїжджати», – розповідає чоловік.

Дорога була важкою: доводилося пересуватися вдень, а на блокпостах Олександру навіть довелося імпровізувати, щоб пройти перевірку перед військовими так званої «ДНР».

«У мене в паспорті місто народження – Горлівка. Вони дивляться паспорт і кажуть: “О, земляк”. Я відповідаю: “Так, так”, аби тільки швидше проїхати. Один раз вимагали телефон – у мене ще була стара Nokia, я показав, і він засміявся. Так ми якось проїхали більш-менш благополучно. А коли вже на блокпосту побачили наш український прапор, то зрозуміли, що ми вдома. Одразу стало набагато легше», – згадує чоловік.