Іван і Максим Фролови — фотографи родом із Горлівки на Донеччині. Сьогодні брати працюють над плівковим проєктом «Східнічер», через який розповідають світові про Схід України та її місце в європейському культурному просторі. Про досвід життя в окупації, проведення виставок у Європі та значення збереження пам’яті про рідний край Фролови розповіли Характер.медіа. 

14 квітня 2014 року Максиму було 15 років. Він їхав з навчання і помітив, що автобус раптово змінює маршрут. 

«Я заїхав до друзів й ми вирішили піти подивитись, що відбувається. Зустріли людей в балаклавах, в якихось шоломах зі щитами. Вони якраз прямували захоплювати мерію. Також ми звернули увагу на містян, які йшли влаштовувати терор. Тоді я й побачив вперше банер "Донецька Народна Республіка" і зрозумів — почалось».

Для молодшого брата, Івана, якому тоді було 10 років, усвідомлення прийшло пізніше — у липні.

«Ми приїхали з відпустки, вийшли з таксі та почули, як пролунав вибух — це був підрив мосту на вʼїзді до міста. Також згадую момент, коли з бабусею чи мамою йшов до магазину. В цей час над сусіднім районом пролетів український винищувач, пускаючи теплові завіси. Стало зрозуміло — щось несеться».

Іван пригадує, що потім почалася ескалація в місті. Пізніше сім'я переїхала до дачного будинку, де й залишилася до кінця літа.

«Над нашими головами постійно літали артилерійські снаряди. Гради — найстрашніше. Чутки про фронт поруч колись лякали, а тепер викликають лише гордість за наших військових і жаль, що звільнення тоді так і не відбулось».

Максим разом з друзями любив їздити на велосипедах і надавав перевагу екстремальному катанню. Одного разу їх затримали місцеві терористи біля залізничного вокзалу.

«Нас допитували, дивилися телефон. В мене було селфі з українським прапором на шахті “Кочегарка”. Бойовики обурилися: "Ого, а що ти типу, патріот?". У старших хлопців питали, чому вони не воюють. Один із військових почув розмову і звів затвор на автоматі та сказав: "Все, пакуйте їх!". Кинули нас на підвал, де добу ми були без зв’язку. Потім батьки мене знайшли та забрали. Інших хлопців вони не відпустили».

Іван згадує, як шкільна програма поступово перетворювалася на інструмент пропаганди.

«До 2018 року я брав участь у заходах, які організовувала школа, і через брак альтернативи бачив себе у проєктах "молодої республіки". Але ліквідація Захарченка розставила все по місцях. Я зрозумів, що тут щось не так. Почав цікавитись політикою та шукати українські джерела. Я читав сайт "Ukrainer" прямо в аудиторіях університету, з вікон якого було видно базу сепаратистів». 

Максим у той час переїхав до Києва, де почав новий етап життя. Захоплювався плівковою фотографією. У 2016 році він зробив декілька світлин у Горлівці. На 15-річчя брата подарував йому плівковий фотоапарат. Пізніше Максим придумав псевдонім «Фролограф», до якого згодом доєднався брат.

Після початку повномасштабного вторгнення родина змогла виїхати до Європи. Там, у Нідерландах, брати об'єднали свої архіви. 

«На весну 2024 року ми придумали фотоскриньку міста Горлівка в сталевих боксах А4 та А5. Це було по 10 світлин моїх та брата. Через збір коштів ми передали смаколики військовому другу з Донеччини», — зазначає Максим.

«У 2025 році, на річницю повномасштабного вторгнення, нас запросили на дві групові виставки — у Роттердамі та Гаазі. Це був наш перший досвід представлення робіт за кордоном. А вже за пів року, на День Незалежності України, відбулася наша перша соло-виставка. Вона проходила на стадіоні у Гаазі під час благодійного забігу Run for Ukraine від фундації VATAHA. Це стало можливим завдяки підтримці волонтерки Оксани Савчук та куратора Крістіана ван дер Коя», — розповідає Іван.

Так з'явився проєкт «Східнічер». «Назва походить від двох слів Схід та signature — підпис. Східнічер означає східний підпис, східний почерк. У нас в біографії профілю є підпис: "Цей проєкт — про східний почерк. не лише про Схід країни. Україна — схід Європи"», — пояснює Іван.

Брати продовжують документувати історію, збираючи плівкові фото Донеччини для майбутньої книги.

«Головна мета — не дати окупованим містам зникнути з пам’яті», — зауважує Іван.

До цього процесу вони залучають і тих, хто сьогодні перебуває ближче до подій.

«Ми передали одноразові плівкові камери військовим, волонтерам та мешканцям прифронтових територій. Книгу можна буде зберігати й передавати як спадщину. Чим більше ми зафіксуємо зараз, тим краще майбутні покоління знатимуть історію», — додає він.

«Цей проєкт — про рефлексію. Ми живемо в бентежні часи й не знаємо, що буде завтра, тому намагаємося робити те, що є важливим і необхідним саме зараз», — говорить Максим.