Вимушена евакуація — це завжди розрив навпіл. Це момент, коли все звичне життя, спогади та плани доводиться закласти у кілька сумках і вирушити у невідомість. Втрачаючи рідну домівку, люди відчувають не просто страх за власне життя, а й глибокий біль від втрати відчуття опори під ногами. Для матерів цей тягар подвоюється, адже поруч дитина, якій потрібно дарувати відчуття захищеності, навіть коли довкола рушиться світ.

Саме через такий випробовувальний етап зараз проходить Руслана из Краматорська.  В місті все ще проживає близько 50 тисяч людей, серед них майже чотири тисячі це діти. Проте кожен день евакуаційні автобуси вивозять до сотні місцевих мешканців в безпечні регіони: люди зважають на щоденні обстріли і розуміють своє майбутнє, якщо залишаться в місті надовше. 

Руслані 27 років і вона наважилася на евакуацію заради дворічного сина Артема. До народження сина Олексія вона працювала кондитеркою і мала прості, затишні плани на майбутнє. Сьогодні ж її найбільша мрія — це спокійне життя в безпеці.

«Я б дуже хотіла винайняти невеликий будинок у селі, щоб мати змогу вирощувати власні овочі та свіжу зелень. І головне — щоб Олексій міг спокійно гратися надворі, знайшов собі нових друзів і зростав там, де немає вибухів», — ділиться Руслана.

В будинку, де жила дівчина з сином, влучив дрон і хоч ії квартиру не пошкоджено, вона усвідомила, що це знак.

Тимчасова зупинка та підтримка у транзитному центрі

Наразі Руслану із сином розмістили у транзитному центрі в Лозовій. Вони мешкають у спільній кімнаті, облаштованій для сімей із дітьми. Це місце дає змогу трохи перевести подих після пережитого жаху, переформатувати думки та отримати найнеобхідніше: гуманітарні набори та юридичний супровід для оформлення фінансової допомоги від ЮНІСЕФ.

Багатоцільова грошова підтримка від ЮНІСЕФ залишається важливою опорою для родин із дітьми, яких евакуюють із прифронтових територій України. Ця допомога покриває першочергові та найгостріші потреби — від оренди даху над головою до купівлі ліків, продуктів і базових речей, поки сім'ї намагаються заново зібрати своє життя на новому місці.

Для Руслани ця підтримка — єдиний шанс втриматися на плаву:

«Зараз я перебуваю в декреті й виховую сина сама. У мене немає накопичень чи стабільного доходу, тому ця фінансова допомога для нас — справжнє спасіння. Вона дасть мені змогу орендувати хоча б якесь житло на перший час, поки я встану на ноги, знайду роботу та зможу влаштувати Олексія до дитячого садка».

Надія на тихе завтра

Поки мама заповнює необхідні документи та вирішує бюрократичні питання, маленький Олексій із захватом стрибає на ліжку в кімнаті транзитного центру. Хлопчик ще занадто малий, щоб усвідомити масштаб змін, і поки не знає, де прокинеться завтра.

Проте його мама робить усе можливе, аби це «завтра» нарешті на настало у тихій, затишній і безпечній оселі, яку вони знову зможуть назвати своїм домом.