Колишня наукова співробітниця Горлівського худмузею Олена Пех 6 років провела в  “ДНРовських” колоніях- іі   засудили до 13 років позбавлення волі за нібито співпрацю з українською владою. 28 червня 2024 року її обміняли - ось  її спогади про полон та катування. В інтерв'ю виданню Sestry Олена розповіла, що через 3 місяці після звільнення переїхала в Німеччину, де ій зробили дві операції. 

“Спочатку на лівій нозі, потім на правій, а між ними - реабілітація. Одна з німецьких родин надала мені житло. Крок за кроком відновлююся, але поки боюся бігати. Треба постійно займатися, щоб відновлювати чутливість кінцівок. Довкола — доброзичливі люди і ліс. У мене багато книг. Тобто я поступово повертаю себе до життя”, - розповіла Олена. 

За її словами, “після звільнення з полону в лікарні мене знайшла польсько-німецька режисерка Ельвіра Нєвєра. Я сиділа перелякана, волосся дибки, навколо крапельниці. Відчиняються двері й заходить вона — привіталась і каже, що випадково дізналася мою історію, яка її вразила. Ми з нею проговорили 2,5 години. Я тоді шукала лікаря в Україні, який міг би полагодити мої пошкоджені в полоні суглоби. Лікар сказав: «Одну ногу зроблю без проблем, а на другу — відкривайте збір грошей». І тоді Ельвіра знайшла для мене лікаря в Німеччині. І німецьку родину, готову мене прийняти. Коля я приїхала, мені назустріч вибігла жінка — обійняла, розплакалася. Я теж не стрималася, бо мене так ніхто не зустрічав. Дуже вдячна Ельвірі і німецькій родині фон Вайтц за допомогу, а також моїм новим польським і німецьким друзям”

В розмові вона сказала, що періодично їй  “сниться, що я знову потрапляю до табору й плачу. Не розумію, що відбувається. Це сни, які супроводжуються страшною істерикою. Я знаю, що це ПТСР. Після полону й лікування ми з донькою поїхали до Парижа. Обійшли пів міста, і раптом виходимо на авеню, аж бачу, нам перекривають рух. Ми чекали на автобус, і тут звідкілясь виходить до пів сотні поліцейських. У чорному одязі та балаклавах. Я почала від них тікати… Боялась, що мене знову схоплять. Донька наздогнала, стала заспокоювати”.

У Олени було кілька спроб працювати з психологом.

“Одному я дуже вдячна. Ми поговорили десь годину, і він сказав: «Олено, не буду кривити душею, я не зможу вам допомогти. У мене немає практики роботи з такими людьми». Я обняла його й подякувала, що не морочив мені голову. Згодом поїхала на реабілітацію на Закарпаття. Там були чудові дівчата, прекрасно розроблена програма.  

Переглядаю комедії, які ми дивилися з донькою, коли та ще була маленькою. Вони викликають у мене сміх, який йде зсередини. Ніби щось, що було зламане й затоплене, починає підніматися з глибини. Обмінюємося впродовж дня з донькою кумедними відео. Мені дуже радісно, коли минає день, і я дізналася щось нове. Коли вивчила, скажімо, 10 нових слів. Попри те, що я маю диплом про володіння німецькою, для мене будь‑яка мова — невичерпна. До речі, з понеділка по четвер ходжу тут на мовні курси від джобцентру. Складатиму іспит, аби підтвердити знання німецької і знайти тут роботу. Звісно, хотілося б працювати десь у музеї, але я чудово розумію, що потрапити туди непросто. 

Іноді у мене запитують, про що я мрію у новому житті. Я дуже хотіла б, щоб Господь вимкнув у людей здатність створювати зброю. Щоб у момент, коли хтось захотів створити автомат чи ракету, руки йому відмовляли, мозок не слухався. 

Що ж стосується моєї особистої реальної мрії, то моє щастя -  у щасті моєї дитини”