Пані Галина і її чоловік Віктор – доктори історичних наук, професори, викладачі кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Донбаського державного педагогічного університету. Про них йде мова в "Схід NOW"

"Я взагалі ніяких інших місць роботи фактично не мала, – посміхається жінка. Вона зголосилася розповісти родинну історію, міцно пов’язану з одним з провідних навчальних закладів Донеччини, поки її чоловік читає онлайн лекцію і «не заважає» щирій розмові. – Знаєте, 2014 року у нас вдома не було альтернатив виїзду з Горлівки, тим більше – з’ясовувань позицій щодо того, що відбувається. Це було настільки одностайне рішення, що ми чітко розуміли, як маємо робити.

Віктор Миколайович очолив створений 1992 року факультет іноземних та української мов. В 2001-му став ректором і наполягав на проведенні українською мовою не лише навчання, а й нарад та засідань Вченої ради.

"Пам’ятаю, коли він ще був деканом, одна з наших колежанок казала на засіданні: «Говорітє нормальним язиком». Ось таке сприйняття було української мови… З тієї команди, яка працювала з нами до 2014 року, кілька людей залишилися в Горлівці. У мене враження, що вони досі не повністю зрозуміли, що відбувається. Вони спочатку нам навіть казали: ми вам у розкладі пару днів на тиждень залишимо, будете приїздити та викладати – а що такого, це ж просто така ситуація, ну, трохи незручна…

ЧАСІВ ЯР ЗУСТРІВ ТЕПЛО, БАХМУТ – З НАСТОРОГОЮ

Найважчим у перші роки евакуації до Бахмута для Докашенків стало питання інтеграції в громаду. При чому, маленький Часів Яр, де вони орендували житло, прийняв їх тепло й гостинно, а ось щоб потрапити до доволі усталеного кола творчої інтелігенції Бахмута – довелося докласти зусиль.

"Було багато відмінностей від Горлівки. Бахмутська громада має свої традиції, історію, умовності, – пояснює пані Галина. – Зараз із вдячністю згадуємо директорку місцевого краєзнавчого музею Олену Смирнову, яка, на жаль, нещодавно померла. Саме вона почала залучати викладачів та студентів нашого закладу до різних активностей. Потім ми вже стали завсідниками не тільки музейних, а й бібліотечних заходів, провели декілька конференцій разом із колегами з інших навчальних закладів, стали активними учасниками міських культурних та освітніх подій".

Згодом громада прийняла дружний колектив інститута-переселенця. І тепер усіх, з ким доля пов’язала їх у Бахмуті, подружжя згадує з теплотою. Як і Часів Яр, де Докашенки кілька років щасливо прожили поруч із родиною сина та з кількома родинами колег – у тихому містечку вони полюбили красиві краєвиди, Будинок культури, де їхній онук навчався в усіх можливих гуртках, та щирих людей, з якими започаткували та щороку проводили «Борисоглібські читання» на релігійно-етично-філософські теми.

Горлівський інститут іноземних мов поставав у Бахмуті з нуля. Завдяки взаємодії колективу з міською адміністрацією, громадою, різними державними інституціями та міжнародними організаціями вдалося облаштувати для навчання два корпуси, а через кілька років – два гуртожитки для викладачів та студентів. Останній, капітально відремонтований коштом чеських благодійників, мав урочисто відкритися у березні 2022 року…

ЗАЛИШИТИ ВСЕ. ЗНОВ

Квартиру у Бахмуті поруч з улюбленою роботою Докашенки підбирали довго, але навіть не встигли повністю розрахуватися за нове житло. Втратити все вдруге виявилося ані краплі не простіше, ніж вперше.

– З Бахмута ми виїхали 7 квітня, було рішення обласної адміністрації щодо евакуації інституту. Ми ще роздумували, але син дуже активно наполягав. На той момент він вже був на службі у ЗСУ.

Галина та Віктор спочатку подалися до Дніпропетровської області, потім на Хмельниччину, а у серпні минулого року приїхали до Києва.

– Зараз інститут працює в форматі дистанційного навчання, але нам це зовсім не страшно, бо ми вже накопичили певний досвід і нам є кому допомагати. Open University з Британії, який вважається світовим лідером онлайн-навчання, взяв нас під опіку та допоміг створити цифрову навчальну платформу. На жаль, ми маємо кілька поточних проблем. По-перше, станом на зараз онлайн-навчання не прописане у законодавстві так, щоб ми могли офіційно стати цифровим університетом, а світовий досвід такий є. А по-друге, ми маємо ризик взагалі опинитися перед фактом закриття – зараз обговорюється законопроєкт, згідно якого відокремлені підрозділи мають або стати самостійними, або зникнути. У нашому випадку все залежить від того, коли буде деокупована Горлівка.

Колектив інституту долучився до громадського обговорення законопроекту, й нещодавно надав пропозиції щодо можливості збереження закладу до моменту закінчення бойових дій та повернення на деокуповані території. Адже після подвійного переміщення складно чекати на швидке відновлення матеріально-технічної бази, тоді як у Горлівці вона є, і є достатньою для атестації. Викладачі вважають, що стратегічно неправильно знищувати інститут, коли його клон в окупації гучно використовують для пропаганди. А ще – вони вірять, що потрібні на рідній землі.

ПОВЕРНЕННЯ БУДЕ НЕЛЕГКИМ, АЛЕ ПОТРІБНИМ

Пані Галина розповідає, як у Бахмуті у рамках міжнародної програмі «Еразмус+» вони отримали обладнання для Лабораторії дослідження гібридних загроз. Центр таких досліджень знаходиться у Фінляндії, а інститут із Горлівки був у цьому проєкті єдиним закладом, що перебував на межі з тимчасово окупованими територіями.

– Наше завдання полягало в тому, щоб створити молоді, яка виїхала з окупації, найбільш сприятливі умови для адаптації до українського освітнього простору. Ми проводили опитування, розробляли спеціальні додаткові навчальні курси, нотували бачення щодо деокупації цих територій, – пояснює викладачка. – Наші дослідження мали б стати дуже корисними. Щось ми встигли зробити, але, на жаль, Лабораторія знищена, як і усі корпуси інституту.

Жінка впевнена, що набутий досвід роботи з дітьми з окупованих територій допоможе відновити систему повноцінної української освіти у звільнених містах. Над створенням програми деокупації з чітким визначенням напрямів, шляхів, методів майбутньої роботи вже сьогодні працюють всі зацікавлені сторони – державні установи, громадські об’єднання, представники різних спільнот, у тому числі освітяни. Ця робота, на думку родини Докашенків, має бути виваженою, адекватною до ситуації та враховувати особистий досвід кожної людини.

– Ну, врешті-решт, хай там як, ми все ж таки повернемося до свого міста, – з оптимізмом каже пані Галина. – Бо дуже болісні теми, котрі обов’язково будуть з’являтися під час процесу освітньої реінтеграції, мають вирішувати самі горлівчани. Тому разом із чоловіком ми чекаємо на Перемогу та готуємося до роботи у Горлівці.