Горлівська журналістка Яна Дубровіна змінила професію, відкрила власний бізнес та розповіла, з якими викликами її родина зустрілася у Польщі у перші місяці після переїзду. Ії історію розказує сайт Свои.City 

У 2013 році, згадує Яна, через інтернет познайомилася з поляком Яреком. Він має українське коріння і почав цікавитися життям в Україні. Від нього горлівчанка дізналася про те, що у Донецьку є костел і польське товариство, де можна безкоштовно вчити польську мову.

«Місто стало нам чужим і жити там я не зможу»

- За півроку до війни ми з чоловіком з’явилися на порозі цього товариства, - згадує Яна Дубровіна. - Того ж дня у коридорі я зіткнулася зі священиком костелу, який спочатку пройшов повз мене, а потім повернувся, взяв за плече і сказав: “Бог любить тебе”. І пішов. Той момент я запам’ятала, пізніше багато разів знаходила йому підтвердження.

Після цього Яна почала вивчати польську культуру, відвідувати різні заходи. Коли восени 2013 року почалася Революція Гідності, з’явилася надія, що все в країні може змінитися, що не обов’язково шукати кращої долі у Європі.

- Надії рухнули із захопленням Криму і коли на донецькій землі з’явилися найманці. Навесні 2014 року на запрошення Ярека ми поїхали до Кракова. Там зареєстрували фірму. Чим будемо займатися, не знали точно, тому у документах вказали 50 видів діяльності.

Під час поїздки я дізналася про вбивство депутата Горлівської міської ради Володі Рибака, з яким я була знайома особисто. Ця новина вразила мене, у мене сформувалося чітке розуміння, що місто стало нам чужим і жити там я не зможу.

У червні 2014 року родина Дубровіних за ніч зібрала речі і вирушила у бік Києва. Яна пригадує, як зраділа, коли на блокпостах побачила українські прапори, адже Горлівка на той час вже була окупованою.

- Українські військові на блокпостах зустрічали тих, хто виїжджає з Донбасу, без особливої радості, обшукували речі, перевіряли, чи немає слідів пороху на руках. Але нашу машину обійшли, подивилися лише документи, - згадує Яна.

У Києві родина Дубровіних продала автомобіль, ці гроші були їхнім бюджетом для переїзду до Польщі. На вокзалі Києва сіли в маршрутку, що повезла їх до нової країни і нового життя.

Першу ніч ночували на вокзалі у Кракові на валізах, зранку попросилися до родини, з якою вчили у Донецьку польську мову – вони переїхали тижнем раніше до Кракова. Кілька днів семеро людей жили в одній кімнаті, яку орендували їхні знайомі, поки не зняли квартиру окремо.

«Наш бюджет на день складав 5 злотих»

Перші спроби налагодити бізнес були невдалими, українські партнери виявилися шахраями, говорить Яна. Її родина жила скромно, на харчі не вистачало.

Наш бюджет на день складав 5 злотих. За ці гроші можна було купити 1 кг стегон курятини і картоплі чи макаронів до неї. У школі дітям безкоштовно давали маленькі пакети молока. Син збирав ці пакети у дітей, які не хотіли його пити, і щодня приносив додому по 2-3 пакетики.

Згодом Яна влаштувалася на дві роботи – нянею та прибиральницею. Чоловік поступово налагодив бізнес з продажу виробів з деревини. Пригадує, як завдяки невідомому чоловікові з Нідерландів родина отримала карту поляка.

- Ми подавали документи, щоб оформити вид на проживання. Для цього потрібно було довести, що наша фірма має інвестиції, інакше нам би відмовили. В останній день сталося диво: один з потенційних клієнтів з Нідерландів перевів на наш рахунок 10 тисяч євро. Ми казали йому, що зараз не можемо поставити товар, треба зачекати, він погодився. Ми показали ці гроші як інвестиції і отримали очікувану карту. Врешті, бізнес з тим чоловіком не вийшов, гроші ми йому повернули, але вдячні за той щасливий випадок, - каже Яна.

«Не ступимо на донецьку землю, поки там не буде українського прапора»

За чотири роки життя у Польщі родина Яни зустріла багато людей, які відгукувалися на прохання і допомагали у звичайних буденних речах. Два роки тому жінка відкрила власний салон краси, усі її працівниці – з України.

Її досі дивує простота поляків, у першу чергу чиновників, активність польських чоловіків у вихованні дитини (вони це роблять нарівні з жінками). З України Яна хотіла б принести швидкість в ухваленні рішень і високий рівень послуг.

Її родина вже не планує повертатися в Україну, адже почала нове життя у Польщі. З рідними, що лишилися в окупованих нині містах Донеччини, підтримують зв'язок телефоном.

- Ми одразу сказали, що не ступимо на донецьку землю, поки там не буде українського прапора, - говорить Яна Дубровіна. - Моя мама приїжджає до нас раз на два роки, з батьком, рідними чоловіки ми не бачилися 4 роки. Решта родичів надивилася російської пропаганди і бояться Європи, як вогню. Контактів з колишніми друзями зараз немає. У кожного з нас почалося нове життя.