"Ось, я в Горлівці. Сказати, що відчуваю? Гнітючу атмосферу, ніби мене обмежили у свободі вибору та змусили насильно мовчати", - розказує горлівчанка, який часто доводиться їздити в рідне місто.

Кожна людина, мабуть, колись міркує над тим, що таке дім. Я усе життя думала, що дім – це твоя земля, там, де ти народився і виріс, місце, з яким в тебе пов'язано десятки спогадів. І завжди дивувалася, коли люди кидали все і від'їжджали на пошуки щастя подалі від своїх коренів.

За роки збройного конфлікту на Сході я багато чого переосмислила і як би мені не хотілося, але визнала, що дім все ж там, де твої близькі та рідні люди.

Коли все тільки починалось, рідні забороняли мені їздити додому, проте коли мене це зупиняло. Аби доїхати до Горлівки з Києва я ось уже більше двох років виконую один й той самий ритуал: їду поїздом із Києва до Костянтинівки, пересідаю на автобус до Артемівська (нині Бахмут), а вже з нього їду ще одним автобусом до буремної Горлівки. І на цьому мій маршрут легшим не стає. Від Артемівська до Горлівки я змінюю ще три автобуси. У мирний час ця дорога займала трохи більше ніж півгодини. Зараз же, в кращому разі — 2-3 години. А взимку, буває так, що на дорогу і по 7 годин простою на морозі йде.

Спочатку проходжу митний контроль. Спостерігаю, як войовничий спанієль обнюхує всі наші речі у пошуках чи то чогось забороненого, чи чогось смачненького. А потім на паспортному контролі жартую у відповідь до військових, що в такий спосіб намагаються не падати духом.

— А зачем Вы в Горловку направляетесь?

— Домой.

— А Киев – разве не дом?

— Нет, в Киеве я учусь.

— На кого учитесь?

— На издателя.

— На здателя? Кого сдавать собираетесь?

Посміялися, підняли один одному настрій і рушили далі.

Тепер же з'явився ще один, новенький пост. Вирішили ДНРівці, що і в них все серйозно має бути. Створили свій блокпост, зі своєю базою даних. Кумедно тільки, що ці два блокпости розташовані в десяти хвилинах один від одного. Мабуть, навіть бачать, як дим від багаття "сусідів" колоситься. На ДНРівському блокпосту також зустрічають із жартами, тільки от це скоріше сатира або іронія, що чіпляє тих, кому, як кажуть, "робити тут немає чого".

— Ну что, все тут сепаратисты?

Ось як жартують ополченці.

Можливо, для когось все навпаки. І хтось з легкістю видихає після того, як минає український блокпост. Але в мене все саме так.

Коли останній раз їхала з Горлівки до Артемівська (Бахмута) на ДНРівському блокпості "воєнний" загубив паспорт чоловіка. Шукали його усім автобусом більше години. Почали діймати "воєнного". А той лише запевняв, що ніякого паспорту не було. Що навіть до бази даних цей чоловік внесений не був. На що один із пасажирів пожартував: "Або загубили, поки унесли.  Або немає ніякої бази". Паспорт так і не знайшли. І що йому тепер робити? Без паспорта український блокпост він не пройде. Ніякий блокпост не пройде. Без паспорта на Сході нині ніяк.

І ось, я в Горлівці.

Сказати, що відчуваю?

Гнітючу атмосферу, ніби мене обмежили у свободі вибору та змусили насильно мовчати.

Звідси виїхали всі мої друзі, не лише ті, що підтримували Україну і тікали від невідомості. А й ті, що виголошували оди молодій народній республіці і рвалися голосувати на референдум (всі вони виїхали ще у першій хвилі). Не знаю, які батьки бажають для своїх дітей такої долі. Адже поки ДНР – лише ілюзія держави. А у її жителів немає майбутнього, поки студенти отримують по завершенню інституту роздрукований на принтері папірець А4.

Чекаємо на транспорт. Він тут не часто ходить. До того ж, тільки до другої години. Розрахунок тільки у рублях. Раніше було хоча б на вибір "гривня/рубль". Зараз тільки рублі. І що робити таким, як я, "туристам зі столиці"?

На під'їзді все ті ж написи крейдою "ДНР – мы за тебя! Спаси нас, убереги от фашистов!".

Так і виникає відразу бажання взяти фарбу і замалювати. Тільки мати заспокоює і каже не розпалювати конфлікт. Адже повно в наш час Павликов Морозовых, що вважають за свій святий громадянський обов`язок здати – сусідів, друзів… і навіть рідних. І про що тільки думають ці люди?

Звичайно, тут не всі за "русский мир", але навіть якщо хтось і проти, то мовчить. Боїться.

Проживши тут тиждень, починаєш ясно розуміти: дім все ж там, де твої близькі.