Засновник ініціативної групи Повернись живим, волонтер Віталій Дейнега в інтерв'ю НВ розповідає, яких головних помилок ми припустилися, воюючи з Росією, і через що Україна так легко втратила Крим і чому  важливо відвоювати селище Зайцеве поблизу Горлівки

Благодійний фонд допомоги армії Повернись живим – одна з найвідоміших і найсильніших волонтерських організацій в Україні. Вони допомагають усім – закуповують тепловізори і форму, безпілотники та автотранспорт, ремонтують бійцям техніку. Два роки поспіль Повернись живим друкують календарі з портретами кіборгів – бійців з 95-ї окремої аеромобільної бригади, які захищали Донецький аеропорт. Гроші, виручені від продажу календарів, теж спрямовують на потреби армії.

В інтерв'ю НВ засновник організації Віталій Дейнега розмірковує про те, чи потрібна Україні нова хвиля мобілізації і розповідає, як потрібно було б поводити  себе в Дебальцевому та Донецькому аеропорті, щоб втрат було менше.

- Що зараз відбувається в зоні АТО?

- Кілька днів тому українська сторона зайняла промзону неподалік від Авдіївки. Метушня з цією територією була ще рік тому. Там постійно то наші засідки на них робили, то вони на нас. Це була сіра зона, з якої стріляли в обидва боки.

Зайцевим наші просунулися на кілька вулиць вперед. Зайцево, думаю, ми потроху відвоюємо остаточно. Не можу сказати, що воно має якусь критичну важливість. Те, що ми там хотіли контролювати, ми вже контролюємо. Ми там повинні були контролювати дорогу біля лісу, щоб заблокувати сепаратистам можливість непомітно звідти заводити і виводити бронегрупи. Вони в цьому лісі ховалися. Наші взяли під контроль дорогу. Тепер сепаратисти не можуть пройти повз цієї дороги. Ще один шлях – через Горлівку, де сидить ОБСЄ і бачать місцеві. Вони цього дуже не хотіли. Це була в принципі вся ідея Зайцевого і тієї метушні, яка там зараз відбувається.

Війна точно така, як вона була три місяці тому. Але наші стали переходити в якісь локальні наступи і мені це подобається. Це добре. Ось, вони нас обстріляли, не питання, я хочу, щоб тепер за кожен обстріл ми у них по кілометру забирали. Якщо ми їх зараз таким чином виб'ємо з передових позицій, то далі можемо дуже швидко йти вперед.

Насправді, вони дуже швидко і добре окопуються. На те, щоб осісти на нових позиціях, їм треба три дні, тиждень. А якщо їх гнати безперервно, як було влітку 2014 року, вигнати можна далеко. Тому наші стали у відповідь на обстріл відхоплювати у них якісь шматки.

- Як давно з'явилася така тенденція, що за кожен обстріл, якийсь шматок відбирається?

- Самої тенденції, як такої, немає. Я сподіваюся, вона з'явиться. Принаймні, намічається потроху. Є показові моменти, як те, що трапилося в Авдіївці. У відповідь на їх обстріл ми не просто відбилися, а пішли за ними наздоганяти, захопили цю промзону.

З Зайцевим теж. Вони обстріляли, ми пройшли дві вулиці вперед, трохи вибили їх з їх позицій, змусили окопуватися на нових. Це дуже правильно.

- Наскільки обгрунтована нова хвиля мобілізації? Люди захочуть туди йти?

- Зараз стало більше людей йти на контракт – військовим підняли зарплати. Але, все одно, недостатньо для того, щоб повністю скасувати мобілізацію.

Я думаю, тут треба і Генштабу і Міноборони більш грамотно попрацювати з військкоматами. З такими зарплатами у нас є можливість повністю набрати контрактну армію. Таких зарплат у нас в армії ніколи не було. Зараз у нас зарплата вище середньої зарплати по країні в 2 рази. Рядовий мобілізований солдат отримує 7 тис. грн., з "атошними" виплатами – 10. Середня зарплатня по країні – десь 3,4-4 тис. грн.

Далі вже все повинно залежати від військкоматів. Військкомат у нас дуже сильно відірваний від солдата, від командира, який потім буде цього солдата приймати. Часто виникає проблема, що у нас кількість начебто на фронті є, але немає якості.

- Наприклад?

- Ну, є один міліцейський батальйон. Стандартно в батальйоні близько шести сотень людей. У цих же завжди був недобір, ніколи такої кількості не було. Ну, було, скажімо, 250. І з 250-ти реально воювало 30-40 осіб. Ковбасились, як звірі, тримали в жаху всю сіру зону навколо того місця, де стояли. Інші виконували іноді якісь поліцейські функції. Питання в тому, що, може, нам і не треба така кількість людей, нам потрібні нормальні. І вони є. Необхідно, щоб з ними правильно попрацював військкомат. Це раз. Друге. Солдат не повинен бігати за грошовими виплатами або дивитися, як інші бігають.

У мене півтора місяці тому загинув друг один. Ми зараз думаємо, як допомогти його дружині отримати виплату. Він був поліцейським. У новому законі про поліцію не передбачено будь-яких компенсацій взагалі. А він загинув, вже переведений в поліцію. Недобре.

Відбуваються і такі речі, як з 53-ю бригадою, коли їх привозять і селять просто в багнюку. І вони три дні живуть під технікою в цьому бруді. Невже не можна на полігоні просто приготувати якусь кількість майданчиків з туалетами? Майданчик – нехай не асфальтувати, хоча б засипати щебенем? Підготувати місця під намети, підготувати туалети, підвести туди якісь мінімальні комунікації – це що, коштує грошей? Ні.

- Скільки грошей витрачає держава на підготовку бійців? Якщо говорити про офіційні цифри.

- На навчання однієї бригади країна витрачає десятки мільйонів гривень. Ми 53 бригаду на [полігон] " Широкий Лан вивели, і це 30-40 мільйонів гривень на все. На переміщення, на навчання, на шлях назад, плюс забезпечення бригади під час самих навчань. Виникає питання – невже з 40 млн грн не знайдеться мільйона, щоб просто зробити їм один раз цей  майданчик, на який вони заходять? Вони з нього підуть, зайдуть інші. І вони себе будуть почувати людьми, а не бидлом.

Хоча б дати їм можливість митися – потрібна лазня. А потім починається, що ми витрачаємо гроші на лікування грибків, всіляких різних захворювань. Ми ж хочемо, щоб у нас люди з війни поверталися з медалями, а не з туберкульозом.

- Дивлячись на все це,чи захочуть ще йди воювати, гинучи не зрозуміло за що?

- При всьому тому, що там війна, ймовірність при нинішньому вигляді бойових дій загинути там приблизно така ж, як тут померти від раку. За останній рік, за період після Дебальцевого, втрат навіть тисячі не буде, напевно. Половина з них, при цьому – не бойові. "Це аватари", які замерзли в снігу.

Зараз хлопцям [вигідно] йти служити: по-перше, ти повертаєшся героєм, по-друге, якщо ти на контракті, тобі робоче місце не зберігають, але платять нормальні гроші, є репутація. Ти нічого не витрачаєш, перебуваючи на війні: не купуєш собі одяг, їжу, медицину. Зрозуміло, є ситуації, коли щось [треба]. Але, все одно, ти набагато більше витрачаєш, коли живеш по цей бік фронту.

Але – це принизливо, коли по тобі стріляють, і ти не можеш відповідати. І люди це розуміють, це відштовхує. Багато тих, хто вміє воювати, хто пройшов вже АТО, повернуться, якщо зрозуміють, що є війна, що вони йдуть саме воювати. А не сидіти і терпіти ці обстріли. І це ставлення.

- Зараз багато хто скаржиться, що розчаровані у ставленні до себе, до того, що тут, в мирному житті, нічого не змінюється, поки вони воюють. Чи стане від цього менше добровольців?

- Дивлячись кого мати на увазі під "добровольцями". Того, хто служив в добробаті або людину, яка сама прийшла у військкомат. Це дві великі різниці.

Добровольчі батальйони вийшли тому, що на початку війни у нас військкомати були не готові. Плюс, було багато військкоматів з відвертими сепарами. Наприклад, був такий ротний командир, позивний "Ятрань", живе в Кіровограді. Він досить відома людина. Перед війною був на Майдані. Так ось він три рази ходив у військкомат, де у нього питали – "Навіщо? Це братовбивча війна, куди ти йдеш? По своїх стріляти? Заспокойся, ти що, якщо Росія прийде воювати, тебе ж уб'ють".

Люди – як вода. Якщо у вас тече кран в будинку, вода або піде до сусідів, або в стіни – вона не може просто зникнути. Точно так само і велика кількість людей зірвалася, побігла у військкомати. Не завжди вони змогли кудись влаштуватися. Плюс, стан української армії на той момент був жахливий. І командування – часто ми бачили зради. Люди вирішили, що їм спокійніше і безпечніше буде в якомусь більш махновському підрозділі, який не має юридичного статусу. Крім того, там немає такої проблеми – не треба оббивати поріг військкомату. Просто приходиш і йдеш воювати. Так, може, без гарантій, що родині потім щось заплатять.

Такі [добровольці] вже фактично закінчилися. Усі, хто хотів воювати, вже пішли. Я не знаю, чого повинна чекати людина два роки війни, щоб піти добровольцем через цей час. Найдушевніша хвиля – перша, друга і третя. Далі люди вже розуміли, куди вони йдуть. Десантники з 90-го батальйону вже на полігоні знали, що їх будуть відправляти в Донецький аеропорт. І в них, в результаті, були одні з найбільших втрат за АТО.

Є й інша категорія людей – прийшли добровільно, але потрапили в регулярну армію, а не в добробат.

Проблема ще у тому, що тоді люди дуже вірили командирам добробатів, за ними йшли. Ми не знали, хто зрадник, хто друг. І на цьому зіграли не завжди порядні і не завжди нормальні люди. Часто через це в добробатах у нас були такі великі втрати. Ніхто серйозно не займався підготовкою хлопців.

- Наскільки підготовлені були люди в добробатах?

- В Азові, наприклад, підготовка шикарна. Там дуже добре готують, забезпечення хороше. У Правому Секторі могли дати людині гранатомет, приблизно показати, як ним користуватися, і кинути в бій. У Айдарі так само, в Донбасі. І від цього там були такі втрати.

- Вже зачепили тему про виплати сім'ям загиблих. Які ще проблеми з цим? Всі отримують, що належить?

- Навіть зараз ветеранські організації займаються тим, що пробивають виплати по 200-му правосекам, сім'ї яких формально не мають права на одержання цих виплат. А у випадку з поліцією – чому не сказати, мовляв, так, хлопці, це не продумано, ми провтикали, але виправимося, а поки цей пункт закону не внесено, віконце №3 в Міністерстві внутрішніх справ. Адже вони все одно в підсумку, ці всі пільги отримають. Але ставлення вже буде зіпсовано.

Це чоловік, який дівчині на 8 березня подарував квіти зранку або о 10-й вечора. Тобто вони обидва купили квіти, обидва витратилися, але зовсім різний результат. Так само і тут. Це тупо.

Є ще одна проблема – система роздачі "учасника бойових дій". Вона у нас трохи крива. По-перше, беруть всіх під одну гребінку. У мене є товариш, який пройшов Дебальцеве, Донецький аеропорт, Слов'янськ повністю, купу інших населених пунктів, брав участь у рейді. По-перше, він не отримав нагороду, а отримав грамоту від мера Слов'янська. По-друге, отримав таку ж УБД, як і який-небудь сбушник, який виписав собі відрядження в Слов'янськ на два тижні, побув там і поїхав. Цим дуже грішать СБУ, прикордонники, менти, різні працівники штабів, командувачі секторів. Вони часто їздять, щоб отримати зірку на погони і статус учасника бойових дій.

УБД повинні давати відразу. Людина не повинна принижуватися і бігати з цими папірцями. Рік тому ця проблема була велика. Зараз вже трохи краще. Друге – учасників бойових дій потрібно ділити на класи, якісь групи, ранги, наприклад, як чорнобильців. Припустимо, з міліцейського батальйону, про який я вже сказав, отримали скоринку всі, а воювало там 40-50 чоловік максимум. Чим ризикували інші?

Буває, скажімо, що людину туди прислали на два тижні якийсь папір привезти, створити інспекцію, умовно кажучи, "чому лежать бички, чому брівка не пофарбована", і вона отримує УБД, це, напевно, не дуже правильно.

- Багато хто потім ще й спекулюює цим статусом. Особливо ті, хто їздив якраз "бровку пофарбувати".

- Хтось його для кар'єрного зростання використовує, хтось, щоб отримати звання, комусь потрібна знижка на комуналку.

- У нас багато говорять, що все, що мають зараз українські військові, видобуто силами волонтерів. Зараз склалася така ж ситуація? Все роблять волонтери?

- Те, що все купують тільки волонтери – неправда. Звичайно найголовніший волонтер – дружина. У сенсі, дружини, матері, родичі.

Солдати у нас, насправді, одяглися самі. Ще на самому початку війни. Я не знаю, ким треба бути, щоб бути на війні і чекати, поки тобі Батьківщина дасть берці.

Ми ж відразу зайнялися тепловізорами. Тому що всі нормальні мужики знайшли можливість забезпечити себе індивідуальними речами самі. А тепловізори – це справді річ, яку не кожна людина може купити. Зараз це 70-80 тис. грн. Тут повинен з'являтися волонтер. Міноборони не може їх купити через різні юридичні причини. В Україні тільки один виробник, і той дуже сильно "ломить" ціну. Це товари спецпризначення, які просто так не ходять.

Не завжди може військовий, наприклад, сам купити собі машину – пригнати джип з-за кордону, відремонтувати його, поставити. Не завжди він може відремонтувати собі танк або БТР – тут теж ми багато робимо. Волонтери – це завжди більше психологічний момент, тому що до тебе приїжджають поговорити, пограти на гітарі, образно кажучи. Часто саме це було важливіше.

Зрозуміло, що зараз гроші збираються зовсім нелегко. Але я дивлюся, як колись досвідчені волонтери починають везти туди якісь засоби особистої гігієни, наприклад, шампуні. Навіщо? Скрізь, на всій передовій це можна купити. В деяких місцях неподалік працює Нова Пошта, вам можуть надіслати. Якщо ви, наприклад, сирота, у вас немає батьків, друзів, у вас завжди є товариш по батальйону. Ви йому від зарплати просто "відчепили", він все це привіз. А якщо хочеться поїхати просто до пацанів, не обов'язково для цього щось везти, можна так приїхати. Можна купити торт. Це люблять.

- Який відсоток державної допомоги?

- 95%. В першу чергу, державна допомога – це та ж зарплатня. У нас, напевно, стільки б людей не воювало без зарплатні. Друге – це форма, каска, бронежилет. Це все дають. Форма галіма, це правда. Бронежилет, каска нормальні, на 4 з мінусом. Звісно, не американські. Там вони легкі, класні, але в цих теж можна воювати.

Далі – ремонт техніки. Зараз бригади постійно отримують відновлену техніку, особливо нові бригади, які формуються, комплектуються технікою, що відновлюється в цей час на танкоремонтних заводах. Паливо. Їжа. Це все держава. Солдат щодня їсть не волонтерське олів'є, а кашу з крупи, м'ясні консерви. Так, тушонка у нас часто пахне геноцидом. Але він її їсть.

Волонтери – як маленькі рибки навколо великого кита. На них дуже сильно тримався бойовий дух. І вони дійсно змінили хід війни. Точніше, люди, які через них допомагали фронту. Потрібно розуміти, що в цій історії волонтери – всього лише посередники між армією і народом.

- З огляду на весь період війни – що можна, потрібно було б зробити інакше? Чого можна було не допустити?

- Так війни взагалі можна було не допустити. Їй можна було запобігати на кожній фазі. Спочатку можна було в Криму просто все це швидко загасити силами наявних там частин, навіть не відправляючи, наприклад, 79-у бригаду туди, яка теж стояла на низькому старті, була готова увійти.

На момент кримських подій на півострів були перекинуті частини спеціального призначення. Вони там були під виглядом цивільних, вони там теж попрацювали. Насправді, Росія своїх перших 200-х отримала вже там, але по-тихому. Але спецназу повинні дати конкретну команду "фас", сказати, що робити. Це гальмувалося на найвищому рівні.

Адмірал Юрій Ільїн, який був начальником флоту, потім став начальником Генштабу, а потім – сепаратистом, і зараз живе в Криму. 18 лютого 2014-го його призначив на цю посаду Янукович, і він, по суті зірвав наші дії по запобіганню російській агресії в Криму.

Далі, на більш пізніх фазах, коли вони вже стали виставляти блокпости в Криму, можна було все вирішити військовим шляхом. За моєю інформацією, якщо б ми почали їх військові літаки збивати, ми б це зірвали. Вони вчинили б так, як з Туреччиною – дуже образилися, ввели б купу санкцій проти нас, підняли купу крику, але на війну б не пішли.

Є різні технічні способи зробити тимчасово непридатними військові аеродроми, які потім росіяни використовували. Кількість російських солдатів в Криму на момент кримських подій була недостатньою для захоплення півострова.

І вже потім, коли ми профукали Крим, нашою головною помилкою було те, що ми не вели нормальну диверсійну роботу в тилу у сепаратистів. Не підривали мости, не прибирали лідерів. Я знаю випадок, коли третьому полку спецназу в Артемівську розв'язали руки на проведення так званих "спеціальних операцій". І вони просто вбивали сепарів на вулицях міста по-тихому. Хто за громадянство, хто як. І чудово, Артемівськ – українське місто. Якби ми поводилися більш агресивно, просто не давали б їм захоплювати владу, це спрацювало б добре.

Останній момент, коли ми все втратили – був вихід колон сепаратистів з Слов'янська, Краматорська. Коли ми їх випустили, – це був кінець усієї історії.

Далі вже були помилки, ціна яким - десятки людських життів, але все одно в межах війни вони були не настільки критичними. Наприклад, те, що ми не вийшли з Донецького аеропорту самі. Нам треба було йти звідти за місяць до того, як ми це змушені були зробити.

Це втрата величезної кількості техніки у м. Дебальцеве. Замість того, щоб виводити поламану техніку з котла, ми навпаки її туди скидали, а потім просто не змогли вивезти. Були змушені її там остаточно доламати. У підсумку, сепаратисти її все одно відновили, їздять на ній. Треба було вийти звідти самим, попередньо замінувавши і підірвавши усе разом з сепаратистами.

Нам бракує рішучості. Нам потрібні люди, які будуть ризикувати, розуміючи, що за свої рішення вони можуть поплатитися життям і свободою. Без таких якихось безкомпромісних, радикальних рішень, боюся, нам буде дуже важко виграти цю війну. Нам пощастило, що Росія вляпалася ще і в Сирії, що у неї санкції. Якби цього всього не було, вони б уже, напевно, стояли в Харкові. І ми б були з цим один на один.