Чем больше длится война на Донбассе, тем больше споров и разногласий даже среди тех, кто изначально придерживался проукраинской позиции и покинул свои дома, не желая жить в оккупации.

Стоит ли бороться за эти территории и людей, проживающих там?  Вправе ли мы называть чиновников, которые остались в Горловке и продолжают выполнять свои обязанности по поддержанию городов  в надлежащем виде, отвечающих за жилищно-коммунальное хозяйство, коллаборационистами и пособниками боевиков?

Должны ли они предстать перед судом после деоккупации  Донбасса и произойдет ли в ближайшее время освобождение территорий?

Как жить с  людьми, которые не взяли в руки оружие, но смирились с захватами украинских земель? Как простить обоюдное горе, разрушения и смерти и сколько времени на это понадобится?

На эти вопросы искали ответы участники круглого стола на тему: «Деоккупация: как это работает?»  

Елена СТЯЖКИНА, доктор исторических наук:  «Нам потрібен закон, який би зняв провину з тих, хто не є винним, але чітко прописав би не кримінальні, а громадські покарання для тих, кого треба покарати»

- Бути соняшником в полях Донбасу – це знати, як жити і за що помирати. Якщо ми хочемо прорости соняшником на рідній землі, а не пилом на російських чоботах, то деокупація – це той процес, який має бути правильним, чітким і усвідомленим.

Російська агресія має на території України багато інших складових: інформаційну, розлад, антиолігархічну  напругу. Це певною мірою соціальний протест, що був каталізований проти України, але вся ця складність не відміняє головного. Вона не відміняє факту агресії і окупації, бо як демонструє практика звільнених територій: там, де немає російських ГРАДів  і російської армії, немає війні і окупації.

Існує напруга, існують проблеми. Але немає війни та окупації.

Ми маємо в майбутньому отримати єдину Україну: напружену, різну, добру, веселу, цікаву, європейську, таку як нам потрібно, а не таку, як потрібно реваншистам і Кремлю, що вибудовував нам з тим сепаратизмом минне поле на 20 років.

В першу чергу, ми маємо працювати не над відновленням Донбасу, а над переосвоєнням України. І в тому числі Донеччини і Луганщини.

Що є деокупація і скільки вона може тривати?

Деокупація має географію і вона дуже складна, бо перший простір для деокупації – це Україна і це деокупація, яку ми називаємо сьогодні декомунізацією.

Деокупація свідомості має відбуватися на великій Україні. Наведу приклад: підручник для 8-9 класу, в якому йшлася мова, що жінка має бути кроткою, було видано на Івано-Франковщині.

Другий простір деокупації – це звільнені, прифронтові території і те, що там відбувається зараз і ті люди, які там працюють зараз, кого ми називаємо волонтерами. Насправді всі ці люди є практиками деокупації. І саме вони мають працювати там, після того, як  кордон буде взятий Україною на звільнених територіях.

Скільки це бути тривати? Маємо бути готовими, що це буде довгий тривалий процес на Україні, на прифронтових територіях, на окупованих. Але це не має нас лякати, тому що Європа продемонструвала свої процеси деокупації, свій досвід і він не був коротким. Не був коротким досвід деокупації Бельгії чи Нідерландів,  чи Франції. Всі ці досвіди є нашими. Ми звісно зробимо свої помилки.

Наприклад, бельгійський досвід: 8 млн. населення,  окупація тривала 4 роки. Населення колаборувало. Бельгія зробила 400 тисяч відкритих процесів, вироків було тільки 80 тисяч, із них ув’язнених 48. На бельгійській землі народилася думка, що закони про очищення -  це закони не тільки про те,  що суспільство має очиститись від колабарантів. Це означає, що суспільство має очистити чесне ім’я тих, хто був в окупації  і хто був нашим героем.

Досвід Нідерландів – це досвід відновлення довіри до влади. Майже 900 мерів залишилося працювати на окупованих територіях, і на них був сконцентрований і гнів, і добро людей, що були в окупації. Але потім вони всі предстали перед судом і кожна справа розбиралася окремо. Довіра до влади вкрай важлива і це було їх очищення.

Досід Франції – інший. Франція страшенно колаборувала і де Голль сказав так: Франція звільнила себе сама, Париж звільнив себе сам і Франції потрібні ії діти.

Це означає, що цей досвід наш, але ми маємо думати, що ми маємо взяти з того досвіду. Як це може працювати для нас, як це може бути прагматичним

Багато людей на окупованих територіях очікують на Україну. Тому саме з окупованих територій виникло право на відповідальність. Ідея про те, що ми хочемо відпости і не хочемо все життя бути заплямованими. Право на відповідальність – це право на чисте, чесне ім’я. І це ідея тих людей, які зараз перебувають в окупації.

В пакеті з амністією нам потрібен закон про колаборацію, який би зняв провину з тих, хто не є винним, але чітко прописав би не кримінальні, а громадські покарання для тих, кого треба покарати. Якщо ми приймемо такий пакет, то ми знімемо пляму, мінне поле  кремлівського сепаратизму, нав’язане Україні. Ми будемо говорити про війну, про жертв війни, про дітей війни, про репарації. І про винного. Це дуже проблемно, але це наше бачення,  освітян з окупованих територій».

Олексій ПАНИЧ: доктор філософських наук: «Ми зможемо прийти на ту територію, але  прийти зі своїм  суспільним договором, з якого буде чітко зрозуміло, що це нова Україна.

- Ми маємо державу з дуже складним населенням, яке тільки почало входити в формування нації. Нашій державі  всього 25 років незалежності. На жаль, те, що відбувається в Росії, дуже впливає на свідомість людей на окупованих територіях.

Слід враховувати, що на окупованих територіях дуже великий спектр настроїв, різних орієнтацій, різної  освідченності і різний досвід, який дає різного рівня усвідомлену орієнтацією. Наша помилка може бути в том, що до всіх мешканців окупованої території треба звертатися з  єдиним меседжем. Так не вийде.

Можливо до деяких не треба певний час взагалі звертатися. Є речі, про які певний час треба помовчати. Так само, як є речі, які можна пробачити, а які не можна.

Але вже зараз ми можемо готувати інструментарій, а по ходу справи застосовувати його чи вигадувати нові. Це стосується громадськості, це стосується ЗМІ.

Єдине, що можна готувати зараз – це те, що ми зможемо прийти на ту територію, але  прийти зі своїм  суспільним договором, з якого буде чітко зрозуміло, що це нова Україна. Це не та Україна, яку ви бачили, в якій жили до Майдану і окупації, це інша держава, де створюється інша громадянська нація з іншим правовим полем. Це те нове,  з чим нам треба прийти до мешканців окупованих територій.

Ірина Брунова-Калісецька, кандидат психологічних наук: «Що ми будемо робити зі страхами, болем, горем, який є з обох боків. Без цього розуміння ніяка політика не зможе повирішувати соціальні проблеми.

- Через 20 років діти, які стали  жертвами чи свідками війни, вже будуть пам’ятати все не так як зараз. Тому зараз треба боротися за розум, за ставлення та відношення. Якщо ми говоримо про деокупацію, реінтеграцію, треба бачити проблему в тому, що Донбас – це симптом, який відбувався в Україні останні 25 років і це складний комплекс проблем. Що вибухнув.

Спрямовувати зусилля на Донбас і ставити питання, що робити з людьми там, це означає відчути опір. Це питання, що ми зробимо всі разом між тими, хто залишався  на територіях, які ми деокупуємо і тими, хто живе в Україні. Наприклад, ми приймаємо закон про колаборацію, але чи буде українське суспільство йому  довіряти.

Що ми будемо робити ці страхами, болем, горем, який є з обох боків. Без розуміння того, що ми будемо з цим робити, ніяка подальша політика не зможе повирішувати ці соціальні проблеми, які будуть наслідком цієї війни і зараз вже є.

В нас є і громадянський конфлікт і є окупація, це слід визнати. Якщо ми тільки говоримо, що Росія винна в усьому, тоді нам далеко не всі наслідки вдасться подолати. Якщо ми зрозуміємо, що в нас конфлікт етнічний,  ідеологічний, і ідентичний, і  дуже різні аспекти потребують різних інструментів.  Що про ці інструменти треба думати.

Вважаю, що  жоден з європейських та світових досвідів нам не підійдуть. Нам треба виробляти щось своє  і нам треба виготовляти  своїх спеціалістів, які наполегливо і завзято будуть над цими питанням працювати.

Олена Маленкова: консультант Комітету Верховної ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення.

«Мне как бизнесмену хочется смотреть на деоккупацию Донбасса с практической точки зрения. Многие люди там лишились жилья, бизнеса, предприятий, денег. Некоторые переехали на свободную Украину и даже приобрели жилье, но тем не менее, в уровне жизни люди очень потеряли и пострадали от действий оккупантов.

Россия должна платить репарацию, она должна вернуть то, что вывезла, наши  предприятия, заводы, оборудования, специалистов.

Украина пострадала технически и  психологически. И до сих пор страдает от военных действий.

Мы не должны забывать, что материальное возмещение нужно требовать. Мы не должны забывать и прощать.

Есть практика прибалтийских стран, когда после парада суверинетета  1991 года Латвия, Литва, Эстония подали репарации к советскому  союзу о возмещении и возврате домов людям, которые пострадали на тот момент. Был большой конфликт.

Но этот момент должен обязательно присутствовать после того, как будет возможным деокупация оккупированных территорий".

Матеріал публікується в рамках проекту «Розвиток новинної та аналітичної журналістики у ЗМІ Донецької та Луганської областей», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у співпраці з Об'єднанням українців у Польщі та за сприяння Польсько-канадської програми підтримки демократії, яка співфінансується з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади (DFATD).